Запевненням, хмільною спіллю
лунає сюркіт від стерні —
яке безмежжя для дозвілля,
які медоточиві дні!
Що навіть долі не картаю,
не нарікаю, а живу
попід парканом коло «раю»,
в соснову шпарку зазираю,
вже бачу осінь, кропиву…
Колеса куряви нагорнуть,
роса остудить, дощ приб’є.
Які по цей бік ночі чорні,
по цей бік — лишенько моє!
По цей бік в мене ані даху,
ані вікна, ані дверей,
за пазухою лиш комаха
та сплюснуте гніздо старе.
А що ж по той бік за парканом:
земля згорбатіла, хрести…
Там, наче масло, свічка тане
від глухоти, від сумоти…
Тільки погляд мій ниткою диму
в шпарку протяг витягує геть.
І таке там безмежжя незриме,
що ще глибше вкорінюєш твердь.
***